Заповіт Тараса Шевченка

Канів – це священне місце для кожного, кому пощастило народитися українцем, бо він нерозривно пов’язаний із пам’яттю про Тараса Шевченка – чоловіка, пам’ятники якому зведено на всіх континентах Земної кулі.
Кобзаря поховали в Каневі аж ніяк не випадково.
1845 року, подорожуючи Дніпром на пароплаві до Переяслава, поет бачив Канівські гори й під від враженням мальовничого краєвиду написав поему «Сон» («Гори мої високії…»). Тієї осені Тарас тяжко захворів на тиф; у грудні в Переяславі, почуваючи наближення смерті, він написав рядки, нині перекладені 150 мовами світу, –  кожен українець знає їх із дитячих років як «Заповіт»:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори -
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися ... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

На щастя для України, Господь милував її пророка, давши йому сили здолати хворобу.
Пізніше Тарас навідувався до цього мальовничого місця, яке він уподобав ще в молодості. Неподалік Канева, у селі Прохорівці, оселився Михайло Максимович – добрий Шевченків друг, перший ректор Київського університету Св. Володимира (нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Шевченко охоче гостював у маєтку свого товариша, де багато малював і спілкувався з місцевими селянами.
Ця місцина так зачаровувала його, що поет вирішив придбати землю коло Канева, побудувати хатинку й оселитися тут. Ділянку на правому березі Дніпра вже було обрано, ескіз майбутнього помешкання намальовано Тарасовою рукою, однак його намірам так і не судилося здійснитися за життя: жандарми заарештували Шевченка й змусили виїхати з України.
У холодному Петербурзі, вдалині від батьківщини, Тарас не полишав думок про Канів. Увечері напередодні смерті в березні 1861 року, поет переповів своєму другові – художнику Григорiю Честахiвському – своє останнє бажання: бути похованим у Каневі.
Шевченкову волю втілили у травні 1861 року зусиллями поетових друзів, які домоглися дозволу перевезти труну з поетовим прахом до Канева.
Відтепер високий пагорб над Дніпром, де навіки спочив поет, спрадавна званий Чернечою горою, лагідно називають Тарасовою горою. Звідси, достоту як і писав Шевченко в «Заповіті», видно Дніпрові кручі й чути його могутній рев. Щороку 200 тисяч людей із усіх куточків світу приїздять до Канева, щоби покласти квіти до Шевченкової могили – так у «вольній, новій» українській сім’ї вшановують її геніального сина.