Неподалік Києва, на пагорбах понад берегами Дніпра і глибокими ярами, розкинулося місто Канів. Оповідати про його минуле – то оповідати про минуле України, серцем якої він був і в часи Давньоруської держави, і в епоху козацької слави, і в полум’ї революцій і світових воєн.
Багатюща природа довкола Канева з її густими лісами, родючими ланами й повноводним Дніпром споконвіку вабила сюди людину. Уже 25 тисяч років тому ці місця були домівкою для наших далеких пращурів, які обробляли тут землю, полювали на звіра й розводили худобу.
Неперервний ланцюжок людської діяльності тягнеться на Канівщині впродовж тисячоліть: археологи відкривають тут і пам’ятки кам’яного віку, і трипільські протоміста, і поселення бронзової ери, і вироби часів епохи заліза.
Коли постала Давньоруська держава, Канів, лежачи на перетині торгівельних шляхів, одразу став осердям її життя. Це тут збирали руські князі свої дружини, щоби разом іти супроти степових кочівників, тут же зустрічалися вони з послами половців. У Каневі князювали славні руські лицарі: Гліб із роду Мономахів (син засновника Москви Юрія Долгорукого), Роман Мстиславич – засновник Галицько-Волинського князівства.
Із монголо-татарською навалою місто, як і всю Україну, спіткала нелегка доля: кочівники захопили Канів і розташували тут резиденцію баскаків – ханських намісників.
На щастя, скоро місто перейшло до Великого князівства Литовського і швидко відродилося як торгівельний центр. Через Канівську переправу плив потік караванів зі Сходу, везучи до північних країв рідкісні дорогоцінні товари: золото, шовк, прянощі.
Козацька доба відкрила нову славну сторінку історії Канева, який став твердинею боротьби проти поляків, турків, татарів і московитів. Тут знайшли свій спочинок гетьмани Іван Підкова, Яків Шах, Самійло Кішка. Резиденція іншого гетьмана – Михайла Дорошенка –  також  розташувалася в Каневі. Козаки Канівського полку – одного з найбільших у козацькій армії – кров’ю здобули собі вічну славу в роки Хмельниччини.
У часи Руїни Канівщина стала місцем запеклих змагань за гетьманську булаву та родючі українські землі. Дорогою ціною довелося заплатити канівчанам за розбрат козацьких ватажків – у запалі боротьби місто було спустошене.
За кілька століть Канів, що лежав у суцільних руїнах, потрошку ожив, а вже у 19-ому столітті тут сталася подія, від якої канівчани ведуть відлік нової історії міста. У травні 1861 року на Чернечій горі городяни провели в останню путь Тараса Шевченка – напередодні смерті поет заповідав поховати його саме в Каневі. Відтоді це місце є святим для кожного українця.
Місто пройшло через буремне 20-те століття, у якому Канів пережив і заворушення під час російської революції 1905-1907 рр., і захоплення то Армією УНР, то денікінцями, то Червоною Армією в бурхливі роки Української революції, і запеклі бої Другої Світової, але встояв, зберігши свою красу, яка пашіє духом тисячоліть, для наступних поколінь.
Нині туристи з усієї України відвідують цю землю, яка пам’тає ще перших мисливців за мамонтами і береже в собі пам’ятки ледь звіданої давнини, щоби помолитись у прадавньому Успенському Соборі, вклонитися Кобзареві й послухати пісні бандуриста про славну козацьку минувщину.